Урок курсу «Мистецтво» 10-А клас 15.05. ТЕМА: Мистецтво індійського культурного регіону Індійська кіноіндустрія

Курс "Мистецтво" 10-А клас

Тема "Мистецтво далекосхідного культурного регіону.  Символічність і загадковість музики, танцю та театру Далекого Сходу"
Урок 30.03.

Коріння театру народів далекосхідного регіону сягає у далеке минуле. Зародження і поширення театрального мистецтва у східних країнах пов’язують із народними традиціями, які влилися у храмові свята з виникненням буддизму. Різні види східного театру — драматичний, ляльковий, тіньовий тощо — мають свої художні особливості. Кожен театральний жанр, що прийшов із глибини століть, зберіг свої початкові канони й індивідуальний стиль. Упродовж багатьох століть актори зберігали і передавали ці традиції учням (зазвичай своїм дітям), утворюючи акторські династії. В історії театрального мистецтва значуще місце належить видам японського театру — Но і Кабукі. На їх прикладі можна осягнути загалом ознаки «східного театру». Театр Но (з яп. — майстерність) зародився в ХІV ст. і швидко став популярним серед самураїв і вищої знаті. Він був проголошений «церемоніальним театром». У ті часи вважали, що хороша акторська гра сприяє процвітанню країни, а погана — гнівить богів і приносить біду. Тому недбалість у виконавстві карали, інколи навіть жорстоко (засудженням до харакірі). Через такі вимоги актори стали звертати увагу передусім на техніку. Це привело до створення унікальних виконавських прийомів. Для досягнення урочистості змінили ритм вистави: темп розмовної мови, що існував раніше, замінили на протяжний діалог. Також збільшили танцювальні сцени.

Вистава сучасного театру Но, у якій беруть участь актори, співаки і музиканти, будується на художній умовності — символіці жестів, рухів, дій, декорацій. Акторів поділяють на три категорії: виконавців головних, допоміжних ролей та інтермедій. Вони мають різні амплуа. Наприклад, головна дійова особа в певних п’єсах з’являється в різних образах: спочатку як звичайна людина, потім як дух, примара. Актор з амплуа «юнак» виконує ролі дітей, підлітків, також роль імператора. Повільні рухи і жести акторів умовні і багатозначні: стрибок з підставки на підлогу може означати, що героїня «кинулась у річку», а змах батогом — рух вершника. Віяло в одній сцені може означати меч, в іншій — чарівний жезл. Коріння театру народів далекосхідного регіону сягає у далеке минуле. Зародження і поширення театрального мистецтва у східних країнах пов’язують із народними традиціями, які влилися у храмові свята з виникненням буддизму. Різні види східного театру — драматичний, ляльковий, тіньовий тощо — мають свої художні особливості. Кожен театральний жанр, що прийшов із глибини століть, зберіг свої початкові канони й індивідуальний стиль. Упродовж багатьох століть актори зберігали і передавали ці традиції учням (зазвичай своїм дітям), утворюючи акторські династії. В історії театрального мистецтва значуще місце належить видам японського театру — Но і Кабукі. На їх прикладі можна осягнути загалом ознаки «східного театру». Театр Но (з яп. — майстерність) зародився в ХІV ст. і швидко став популярним серед самураїв і вищої знаті. Він був проголошений «церемоніальним театром». У ті часи вважали, що хороша акторська гра сприяє процвітанню країни, а погана — гнівить богів і приносить біду. Тому недбалість у виконавстві карали, інколи навіть жорстоко (засудженням до харакірі). Через такі вимоги актори стали звертати увагу передусім на техніку. Це привело до створення унікальних виконавських прийомів. Для досягнення урочистості змінили ритм вистави: темп розмовної мови, що існував раніше, замінили на протяжний діалог. Також збільшили танцювальні сцени.

Маска — головний засіб виразності в театрі Но. Вона перетворює фігуру актора в розкішному химерному костюмі ніби в задрапіровану скульптуру. Зазвичай актор володіє декількома масками одного виду. Грим у театрі не використовують. Маску носять із перукою, підфарбовують губи, підмальовують очі, брови. Як твори мистецтва маски виставляють у музеях і галереях. Сцена театру має канонічну конструкцію, всі її елементи виготовляють з нефарбованого японського кипариса від золотистого до темно-шоколадного кольору. На стовпи спирається вигнутий дах, що нагадує верхівки японських храмів. Легкі бамбукові або дерев’яні рами, обтягнуті тканиною, можуть зображувати найрізноманітніші речі: палац, хатину, колиску, гори тощо. Оркестр розташовується біля задньої стіни-декорації із зображенням вершини могутньої сосни. На звороті задника — величезне дзеркало, що служить елементом інтер’єру розташованої за сценою акторської вбиральні, де актори входять в образ. Зліва від оркестру сидять помічники, які під час вистави подають акторам реквізит, поправляють костюми і перуки. Через розсувні бокові двері, на яких намальовано стебла бамбука, з’являються хористи, виходять актори, яким у перебігу дії потрібно непомітно зникнути. Класична програма складається з п’яти частин (п’єс) і трьох комедійних сценок між ними. Джерело сюжетів: історичні перекази, героїчні й романтичні легенди, побутовий фольклор, буддійські оповіді.

У ще одному унікальному театрі Кабукі (від кабу — пісня і танець) також суворо дотримуються сценічних традицій і канонів поведінки персонажів. Театр зародився з того моменту, коли храмова танцівниця Окуні після гучного успіху її танців, що поступово ставали еротичними, почала розширювати програму своїх виступів і створила власну трупу. Вона з’являлась на сцені в чоловічому костюмі з двома самурайськими мечами і зображала пристрасну любов до куртизанки, роль якої виконував чоловік, одягнутий у жіноче вбрання. З роками драматизм видовища загострювався, у виставу були введені інші персонажі. Сюжети Кабукі поділяють на дві категорії: історична драма про подвиги воїнів або вельмож і сімейна драма про життя і кохання представників нижчих верств суспільства. Усі теми добре відомі публіці, тому що в східному театрі важливо не те, ЩО показують, а те, ЯК це показують. Тобто акторська майстерність, трактування і манера виконання посідає головне місце. Усі ролі в п’єсах виконують чоловіки, у жіночих ролях вони підкреслюють такі характерні риси, як граційність, кокетство тощо. У виставі діють три основні типові персонажі: герой, героїня і злодій. Відповідно до амплуа розробляли костюми, перуки, грим. Актори Кабукі першими зняли маски. Певну емоцію пов’язували з конкретною мімікою (зміною ліній брів, губ) і кольором-символом: червоний — сміливість, пристрасть; синій — аморальність; чорний і коричневий — потворність тощо. Саме в театрі Кабукі вперше у практиці світового театру було застосовано сцену, що оберталась. Цей театр продовжує дивувати сучасних глядачів.

 Домашнє завдання: 

Вивчити параграф № 8,  сторінки 60 - 66, дайте відповіді на запитання до теми на сторінці 69.

Практичне завдання:

1. Розкрийте особливості китайських національних музичних інструментів, Пекінської опери. Як ви розумієте давній китайський вислів «Музика — це квітка доброчинності»?

2 Розкажіть про танцювальні традиції китайців і корейців. 

 3 Схарактеризуйте національну своєрідність театрів Но і Кабукі.

 4 Самостійно проведіть дослідження багатого музичного інструментарію далекосхідних країн. Порівняйте з європейськими інструментами й укладіть порівняльну таблицю за групами.